Игнашкина Татьяна Григорьевна - артистка, педагог.

"Душею трепетна, іскриста дотепом..."М.Шудря




СИНЬООКА дівчина з довгою косою квапилась ігренськими вулицями Дніпропетровська на околицю до музичної школи. її п'янили пахощі розквітлих яблунь і вишень, а пронизливий вітер збивав із дерев пелюстки, які обсипали її обличчя, й намагався вирвати з рук маленький футляр зі скрипкою. Але дівчина жваво простувала, не помічаючи нічого навкруги. Вона подумки повторювала мелодії Моцарта й Шопена, які мала зіграти на іспиті.
Мати, Любов Іванівна, була закохана в мистецтво, гарно співала, виступала в аматорських виставах. Зазнавши примусової праці у фашистській Німеччині, вона не втратила жаги до краси і призвичаювала до музики дочку. Саме з іі наполягання Таню записали після закінчення музичної школи у Дніпропетровське училище. їй передбачали місце обдарованої скрипальки в симфонічному оркестрі. Цей шлях своєї найкращої учениці уявляв і вчитель. Але дівчина думала інакше: «Ну гаразд, стану професійним скрипалем, працюватиму в театрі, навіть першою скрипкою... Та хто ж мене побачить у тій ямі?»
Тож під час іспиту до музичного училища влаштувала цілу сцену: вручила комісії букет квітів і відмовилася грати. їй повернули документи. А вдома, перед матір'ю, була справжня вистава з нервовим розладом абітурієнтки-невдахи.
Так уперше виявився в Тані Носенко неабиякий артистичний хист. Правду зі вступом розкрив учитель із скрипкового навчання. Не обійшлося без з'ясування стосунків із матір'ю. Тільки вже ніщо не допомогло. Дівчина подалася до Києва шукати свого щастя. Працювала на будові учнем маляра, згодом бухгалтерським рахівником. Та одразу, як тільки переїхала у столицю, почала відвідувати драматичні гуртки і студії художнього слова, брала уроки вокалу. її залучали до концертів і вистав робітничої самодіяльності.
Театр Таня любила і мріяла вступити до якогось мистецького закладу. Обрала Київський театральний інститут. Але не встигла на іспити.
Керівник драмгуртка якось приніс на заняття оголошення з газети «Культура і життя». В ньому повідомлялося, що після значної перерви у Львівському драматичному театрі імені Марії Заньковецької відновлено драматичну студію. Вирішила — їхати. Позичила грошей на квиток — і в дорогу. Відразу з поїзда до театру. Іспити були якраз у розпалі, Таню запросили у приймальну комісію й довго тримали; вона декламувала, співала, танцювала. Нарешті мала зіграти етюд.
Дівчина не могла збагнути, чому її стільки часу не відпускали. Пізніше виявилося, що вона запізнилася на вступ, — уже минуло три тури. І хоча залишилося більше двадцяти претендентів на одне місце, вона сподобалася екзаменаторам,вони ознайомилися з її репертуаром за один день.
Під час чергової зустрічі, коли вона опинилася близько від столу,
за яким сиділи театральні боги, їй вдалося прочитати на маленькому папірці одного із членів комісії своє прізвище «Носенко» з величезним знаком плюс поряд із ним. Ця примітка належала «сірому кардиналові» заньківчан Василеві Яременку. Згодом, коли Таня стала студійкою, він видав сам себе: приходив на всі її виступи, тішився кожним успіхом, завжди щось підказував, відзначав найменші здобутки.
ВИПУСКНИЦЮ студії запримітив головний режисер Закарпатського українського музично-драматичного театру, народний артист Ярослав Геляс і запросив її на роботу в Ужгород. Видатний актор приїхав в аеропорт зустріти Таню й відвіз її до театру. Якраз захворіла виконавиця однієї з головних ролей, і її треба було терміново замінити у вечірній виставі «Чаклунка синіх гір» за п'єсою Василя Сичевського. Їй дали текст, приміряли костюм, щось показали. Але все на сцені відбувалось, як у тумані. Її Галя Кравчук мала відповісти на репліку партнера, але тільки проказала: «Йой, Марічко, серце моє, люба моя...», а далі, хоча як напружувала пам'ять, тексту, що вчила нашвидкуруч, згадати не могла. Всі актори збентежено дивилися на неї, але ніхто не допоміг жодним рухом. У голові дівчини промайнуло: «...Оце дебют, цілковитий провал, жах!» Вона в розпачі опустила очі долу. І побачила в партері лисину чоловіка, на якій виблискували промені театральних прожекторів .І, о щастя, згадала! — згадала свої слова! Вона вдихнула повні легені повітря й видихнула: «Йой, Марічко, серце моє, люба моя; пам'ятаєш лисі гори за селом!» У залі вибухнули оплески! Перший виступ удався. Після вистави Я. Геляс сказав їй: «Ну, що ж, гарні сили прийшли до театру, нам можна і вмирати!»
Кілька вдалих ролей зіграла в Ужгороді. Та доля кинула її на сцену Херсонського українського муздрамтеатру і звела з головним режисером Олександром Горбенком. За час роботи в місті Таня зіграла понад 15 головних ролей. Це були роки становлення артистки, роки наполегливої праці, роки справжніх досягнень на професійній сцені. Особливо помітними стали в її творчому осягненні Катерина («Мати-наймичка» за Т. Шевченком) та Прісінька («Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка). Вона створила в цих виставах справді правдиві характери персонажів української класичної драматургії й виявила неабияке вокальне обдарування, успішно проспівавши свої «номери» в супроводі оркестру.
З'явились у пресі схвальні відгуки. Глядач пішов на її виступи. Телебачення зробило записи вистав з участю Тетяни Носенко. А далі вона стала Ігнашкіною. Народила сина Максима й на деякий час змушена була залишити сцену.
У 1981 році Київський театр поезії очолив режисер Вадим Калашников. Він шукав молодих акторів і запросив Тетяну.
Театр поезії для Т. Ігнашкіної відкрив нову грань її таланту — поетичну. Звісно, вічна тема кохання, яке оспівували поети всіх часів і народів, хвилювала актрису, тут вона мала змогу показати вдачу гордої, нескореної жінки, яка зберігає своє почуття, залишається вірною коханому, всупереч усім обставинам і життєвим бурям. У виставі «Побачення з любов'ю» (за інтимною лірикою українських поетів М. Рильського, В. Сосюри, Д. Павличка, М. Вінграновського, Т. Коломієць, С. Йовенко, Г. Чубач) ми побачили цілісну натуру; непересічну особистість, цнотливу, віддану своїм ідеям.
Коли Театр поезії розпочав свій третій сезон, глядачі були зачудовані новою роботою актриси — образом Наталі (першої любові Павла Тичини) у спектаклі «Кларнети ніжності» за однойменною повістю Павла Загребельного, інсценізованою режисером Вадимом Калашниковим.
«Наталя-Тетяна Ігнашкіна... м'яка й тендітна, лагідна й дорогоцінна. Експресивність і темперамент актриси — немов на долоні. Вона шукає і знаходить у поетичному образі стільки бентежності, нерозгаданої принадності, що завойовує симпатії глядача, а в другій половині вистави на її появу вже чекають з особливим піднесенням, прислухаючись до ритмомелодики чарівних рядків, що злітають із її вуст, бринять у серці й залишаються там назавжди», — писали критики.
Павло Загребельний, переглянувши композицію, зауважив: «Коли пишеш текст, а матеріалів обмаль, увесь час уявляєш, яка ж була Наталя, кохана поета? Найвдалішим у виставі вважаю Наталю у виконанні Ігнашкіної. На ній тримається весь спектакль. Артистка настільки щира, що мені здалося, ніби справжня Наталя й була в житті такою».
УСПІХИ й визнання на столичній сцені не запаморочили голови артистки. Вона ще дужче заходилась оволодівати майстерністю, стала вивчати історію національного і світового театру в Київському інституті театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого (1983— 1989).
З 1986 року Т. Ігнашкіна — у складі Київського молодіжного театру.
Маючи яскраве драматичне обдарування, чудові сценічні й вокальні дані, вона втілила в життя багато незабутніх образів. Соковитою, з комедійно-гротесковими барвами вийшла її Устя у виставі "За двома зайцями» М. Старицького; м'яка вдачею й вишуканою була Поля-Ігнашкіна в «Бані» В. Маяковського; глядачів захопила й виконана нею безтямно віддана своєму коханому Симона із п'єси «Марат-Сад» П. Вайса.
Понад 300 разів не сходила з театрального кону казка-мюзикл «Золоте курча» В. Орлова (музичне оформлення В. Назарова, режисер — народний артист України В. Шулаков).
Новими гранями таланту засвітилась артистка Т. Ігнашкіна в ролі Лисиці. Чарівна й підступна, улеслива й захоплива, ласкава й жорстока — такою постала у виставі її «героїня». Вона водночас — заповзята, дійова, невгамовна. Для цього образу у творчій палітрі виконавиці знайшлися свіжі, неповторні барви. Артистка, завдяки красивому тембру голосу й пластичній вивіреності, зуміла поєднати у своїй грі м'якість і різкість поведінки хитромудрої й зухвалої Лисиці, витримати розрахований темпоритм у музично-танцювальних сценах. Як засвідчили численні відгуки, відвідувачі театру побували на справжньому святі казки. Вистава торкалася найпекучіших проблем виховання, вчила добра й порядності. Виконавці ролей захоплювали зал не лише всілякими «казковими» непорозуміннями, а й музичними сценками та запальними танцями.
У виставі за п'єсою Миколи Куліша «Отак загинув Гуска» Т. Ігнашкіна відтворила долю однієї з дочок Гуски — Настоньки. Вона гідна суперниця своїх сестер у змаганні за руку й серце «терориста-есера» П'єра Кирпатенка, який веде зграю старого Гуски із семи перезрілих гусочок — "канарочок херувимських та іжехерувимських» на «невидимий» острів удаваного щастя.
Образ багатої патріархальної поміщиці Фенни Степанівни, сповнений глибокого внутрішнього драматизму, артистка зіграла у виставі «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка. Вона виходила на сцену в цій ролі понад 200 вечорів. Розкриваючи духовний світ свого персонажу засобами акторської майстерності та розмаїтої техніки, Тетяна Ігнашкіна ніде не втрачає почуття міри, її гра іскриться живим, самобутнім гумором; виголошені нею монологи мають для виконавців притягальну силу, часто стають основними, цікавими для глядача.
З іронією й дотепом передає артистка недорікуватість і зарозумілість, довірливість і пихатість заможної поміщиці. У виконанні Т. Ігнашкіної Фенна Степанівна — весела, грайлива, легковажна; вона ладна і вдруге вступити до шлюбу замість своєї дочки... В цій ролі досягнуто виконавицею високого рівня художньої довершеності, мальовничості й переконливості образу. Невипадково ця вистава має цілком заслужений успіх у театрі.
25 та 26 червня 2008 року у Молодому театрі відбувся допрем'єрний показ вистави «Конотопська відьма» Б. Жолдака (за повістю Г. Квітки-Основ'яненка), де Тетяна Ігнашкіна виконувала роль Пріськи Чирячки. За визнанням гостей, глядачів, театральної громадськості артистка грала на високому художньому рівні, що засвідчили неодноразові оплески присутніх у залі.
СЦЕНІЧНИЙ досвід і захоплення театром дозволили артистці випробувати себе, розвиваючи кращі світові та вітчизняні здобутки в театрі одного актора. Адже в репертуарі Т. Ігнашкіної сім моновистав. Серед них — «Живи і пам'ятай» (за В. Распутіним, 1988) "Маруся Чурай» Ліни Костенко (1996), «Дві повісті про кохання» за творами Лесі Українки та Ліни Костенко (1998), «Урок театру» (1999), «Побачення з любов'ю» (2004), «І вічно — бій!» із лірики О. Блока (2005), «Як стати зіркою?» (2006).
Закони театру малої сцени дали можливість артистці наблизити автора до глядача, подати режисерське тлумачення повісті В. Распутіна і її акторське прочитання з близької відстані. В цій моновиставі, вирішеній камерно, в дусі інтимного театру, постає тема відповідальності людини перед власною долею, перед родиною, народом, Вітчизною. Тетяна Ігнашкіна грала цей спектакль і в кіноконцертному залі Жовтневого палацу культури, й на сцені інституту економіки, у школах і на фабриках 65 разів! І завжди — з оплесками, квітами і схвальними відгуками.
Історія Марусі Чурай, душі й голосу України, де щільно переплетено особисте й загальнонародне, лягла в основу спектаклю за однойменним історичним романом у віршах Ліни Костенко. Тут життя й любов легендарної народної поетеси перейняті патріотизмом і високими громадянськими мотивами. Питання: митець і суспільство, батьки і діти, вірність і зрада — надзвичайно на часі й сьогодні. Артистка із щирим драматизмом розкриває багатство людських образів, невмирущі думки нашої сучасності про призначення людини у світі й часі, у якому вона живе.
«Тебе нема, але я все з тобою» — моновистава Т. Ігнашкіної, присвячена особистому життю й коханню Лесі Українки до білоруса Сергія Мержинського. Саме йому поетеса написала низку віршів і прозових творів. На основі художніх та документальних матеріалів і відтворено найщемніші порухи серця двох молодих людей, їхні дружні стосунки. У цьому спектаклі піднесено велич духу геніальної української «співачки досвітніх вогнів», її неприховані почуття, волю й мужність.
От лише уривок із відгуку про моновиставу, яка відбулась у київській середній школі № 53 (2000): «Тетяна Ігнашкіна надзвичайно майстерно й емоційно зуміла передати образ великої поетеси. Музика, вдало використана, допомогла збагнути багатство поетичної мови Лесі Українки, глибокий зміст її творів. Мені й моїм однокласникам дуже сподобався цей виступ. Ми мали не лише насолоду, а й збагатили себе духовно та розумово, винесли багато вражень... Навіть не хотілося йти додому. Ми стояли в коридорі й довго розмовляли, обмінювалися думками» (О. Кабанець, учениця десятого класу, президент школи).
ТАК, це була хвилююча зустріч. І заслужена артистка Тетяна Ігнашкіна задумала моновиставу, щоб учнівська молодь, спілкуючись із нею, більше дізналась про театр, полюбила цей вид мистецтва й, вибираючи собі шлях на сцену, могла виховувати в себе потрібні для цього якості. Звичайний урок із профорієнтації у київських школах проходить під знаком ознайомлення з театром: «Як стати зіркою».
Багатьох утаємничила в театральне життя досвідчена майстриня. Одні вперше заглянули за акторські лаштунки; інші самохіть прилучилися до праці на сцені; перед третіми відкрилися виховні обрії цього нічим не замінного мистецтва. Тетяна Ігнашкіна прожила на театральнім кону понад 70 сценічних життів, повторених по кільканадцять разів. її образи ліричні, комедійно-гротескові, глибоко психологічні й — неодмінно-запальні, соковиті, наповнені душевним теплом, лагідною жіночою чарівністю й надзвичайною привабливістю. Вона сповідує мистецьке кредо Льва Толстого: талант — це здатність творчої людини легко висловлювати свої думки і враження, вміння помічати й запам'ятовувати найтонші подробиці.
Сценічна діяльність Тетяни Ігнашкіної-Калашникової (таке її прізвище після одруження з першим своїм, драмгуртківським режисером) відзначена багатьма грамотами, дипломами й подарунками. Вона — переможець конкурсу «Укрестрада-90», лауреат Першого всесоюзного конкурсу режисерів естради й масових видовищ (1991) і Четвертого всеукраїнського конкурсу професійних читців імені Лесі Українки (1996). Та поки що найвище її досягнення — почесне звання заслуженої артистки України (19 жовтня 1993 року). Але це ще не остання, подолана нею, вершина.
Видатна діячка театру постійно, з неабияким успіхом, виступає в концертах, передачах радіо і в програмах телебачення. її слухали й бачили в багатьох областях України та в Російській Федерації.
А ще Тетяна Григорівна за своїм фахом учасник журі багатьох конкурсів і фестивалів. До того ж, вона — доцент кафедри режисури Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. їй завдячують молоді вихованці своєю акторською майстерністю, вільним володінням сценічною мовою та мистецьким смаком. Талант ніколи не зникає безслідно, коли доходить до серця глядача і повторюється в інших.
Микола ШУДРЯ, письменник,
заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка


Создан 15 ноя 2009